м. Радивилів, 35500 Рівненська область, вул. І. Франка, 11
тел(факс) +38(03633)43328 raduv@ukr.net
Радивилівський район існує з грудня 1939 року. До того територія нинішнього району входила до Кременецького і Дубенського повітів Волинської губернії.
Районний центр – Радивилів, перша історична згадка про нього – з 1564 року, статус міста отримав 1870 року. З Червоноармійського (така назва була закріплена 1940 року) на Радивилівський район перейменований у 1993 році.
На території району сформовані такі об’єднані територіальні громади: Радивилівська (вибори пройшли 27 березня 2016 року), Крупецька (24 квітня 2016 року), Козинська (28 серпня 2016 року).
У 1939 році край увійшов до складу Української РСР. Цьому передували Народні Збори Західної України, які відбулися у Львові 26—28 жовтня. Серед депутатів цих зборів були й представники Радивилівщини — Феодосій Додь, Ганна Токмина, Іван Івасюк, Павло Хейло, Ваврін Савчук та інші. Вони разом з іншими прийняли декларації про встановлення радянської влади на Західній Україні і прийняття її до складу СРСР з включенням до УРСР.
15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-територіальним поділом у грудні було утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 районних і одну міську раду (в Рівному).
Радзивилів (за часів Польщі – Радзівіллув) перейменували на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпорядкування. Був створений і Козинський район з районним центром селом Козин. 15 грудня пройшли вибори до місцевих рад депутатів трудящих. З 26 лютого 1940 року в Червоноармійську почала діяти міська рада. Головою райвиконкому став Завадський, секретарем Тимофеєв, але вирішальний вплив на прийняття не тільки ідеологічних, а й господарських рішень мав райком партії.
У лютому 1940 року в області організували 856 сільських рад. У Червоноармійському і Козинському районах серед їх керівників були В. Ваврищук (Копані), С. Миколюк (Коритне), Д. Воронко (Перенятин), В. Бречко (Пустоіванне), К. Ступак (Дружба), С. Коритнюк (Теслугів), Л. Нагребецький (Хотин), Й. Станіславчук (Савчуки), М. Пасєка (Курсики), К. Ханенко (Солонів), С. Бігунський (Пляшева), П. Валентюк (Срібне), І. Гойда (Великі Жабокрики — Довгалівка)…
У Червоноармійську почали діяти середня школа, школа робітничої та сільської молоді з українською мовою навчання (до 1941 р. в Червоноармійському районі було 28 шкіл, у тому числі 2 середні — в райцентрі і селі Крупці), в нове русло спрямовувалася художня самодіяльність, яка повинна була славити партію, визвольну місію Червоної армії, радянську владу. У такому ж напрямі зобов'язана була розгортати діяльність масова бібліотека в райцентрі.
Неоднозначно сприймається населенням намагання влади організовувати колгоспи, проводити передплату «позики третьої п'ятирічки», оскільки реальність її повернення була малоймовірною. До початку війни (червень 1941 року) з'явилися більше десяти колгоспів. Серед активістів нового режиму були колишні члени КПЗУ, молоді люди зі сходу України.
Уже в передвоєнні роки радянська влада провела в Червоноармійському і Козинському районах численні арешти серед колишніх членів націоналістичних і національно-патріотичних організацій, представників польського і чеського населення, яке запідозрили в нелояльності до сталінізму. Їм визначили заслання і тривалі строки ув'язнення.
З перших днів німецько-радянської війни місцеве керівництво займалося мобілізацією військовозобов'язаних, вивезенням архівів углиб країни. У районі Червоноармійська гітлерівському війську протистояв 8-й механізований корпус генерала Д.Рябишева. Значні танкові сутички відбувалися в трикутнику Червоноармійськ - Дубно - Пляшева. Але 27 - 28 червня обидва райони були окуповані фашистами.
Нацисти забирали в селян худобу, хліб, молоко, м'ясо. Багатьох молодих людей було вивезено на роботи в Німеччину, як правило, на заводи військової промисловості.
У 1942 році поблизу Червоноармійська (хутір Пороховня) і Гранівки (Глинянка) гітлерівці стратили близько 6 тисяч чоловік мирного населення, в основному місцевих євреїв. Свавіллю окупантів та їх присужників перешкоджали підпільники з більшовицьких загонів і вояки Української повстанської армії, яка на території нашого краю користувалася підтримкою населення. З огляду на активізацію діяльності УПА нацисти палили обійстя, розстрілювали заручників. Наприклад, 28 серпня і 7 вересня 1943 року вони спалили хутір Гаї біля Крупця і чимало будівель у цьому селі, вбили 28 мирних людей, а 16 грудня підірвали церкву, колишній палац і 2-поверхову недобудовану школу.
Червона армія витіснила гітлерівців з Червоноармійського і Козинського районів 19 - 20 березня 1944 року. Однак фронт між Червоноармійськом і Бродами стояв ще близько чотирьох місяців, збільшуючи число жертв. У братських могилах на території нинішнього Радивилівського району, увінчаних пам'ятниками і пам'ятними знаками, поховано понад 2 тисячі воїнів - червоноармійців різних національностей.
Післявоєнний період краю позначений громадянським протистоянням. УПА продовжувала свою нерівну боротьбу за незалежність України, комуністичні органи посилювали тиск на населення. Необґрунтованих репресій зазнали сотні тутешніх сімей: вони були виселені на спецпоселення в глибину Росії і Казахстан, опинилися в концтаборах Заполяр'я, Далекого Сходу, на каторжанських шахтах і рудниках, а майно було конфісковане. В число «неблагонадійних» потрапляли навіть діти.
Разом з тим здійснювалася відбудова зруйнованого війною народного господарства. Відновлюються або наново організовуються колгоспи. У грудні 1948 року така сільгоспартіль була запроваджена навіть у Червоноармійську. Найважливіші факти 50-х - 80-х років - розбудова Червоноармійська, розвиток промисловості і сільського господарства, медичного обслуговування, освіти і культури.
У 1959 році Козинський район приєднали до Червоноармійського. Але 1962 року і Червоноармійський район ліквідували та приєднали його територію до Дубнівського. У 1966 році Червоноармійськ знову став райцентром, а 16 березня 1967 року за сприянням районної ради вийшов перший номер відновленої районної газети «Прапор перемоги». У 1976 р. здано в експлуатацію районний будинок культури, у 1977-му місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками. Започатковується газифікація району. Серед найбільш важливих промислових об’єктів, які були споруджені, - фурнітурний і овочесушильно-консервний заводи, завод радіоелектронної апаратури, хлібозавод (нині ці підприємства не діють), комбікормовий завод комбінату хлібопродуктів, райсільгоспхімія, цехи швейної фабрики. У соціальний сфері відчутні зміни в життя району внесло спорудження корпусів райлікарні, дільничних лікарень і фельдшерсько-акушерських пунктів, шкіл у Червоноармійську, Козині, Крупці, Довгалівці, Ситному, Теслугові, Підзамчому, дитсадків, будинків культури і клубів, райкоопунівермагу.
1 грудня 1991 року жителі району, як і весь український народ, на референдумі підтримали Акт проголошення незалежності України. Одночасно проводилося опитування щодо повернення місту його історичної назви Радивилів та перейменування Червоноармійського району на Радивилівський. Лише3 березня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою місто Червоноармійськ перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район на Радивилівський.
За роки незалежності України в Радивилівському районі теж відбуваються зміни. У 2002 році було завершено спорудження об’їзної частини на автомагістралі Київ – Чоп, що вивільнило вулиці райцентру від великогабаритного транспорту. У 2007 році здійснено капітальний ремонт за європейськими стандартами залізничної станції Радивилів. У 2004 і 2014 роках виконано великі обсяги робіт з благоустрою центральної частини міста і асфальтування його вулиць.
На території Радивилівського району розташований Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви» (с.Пляшева).
У селі Перенятин збереглися земляні вали середньовічного укріплення. Є документальні свідчення про існування середньовічних замків у Козині, Крупці, Теслугові.
Серед пам’ятників і пам’ятних місць Радивилова – пам’ятник Тарасу Шевченку (біля будинку культури); меморіал Слави; пам’ятник герою війни Павлу Стрижаку (біля школи-ліцею); пам’ятник героям УПА і жертвам політичних репресій; меморіал біля хутора Пороховня – на місці знищення фашистами єврейського населення; пам’ятник Миколі Мужилку і Володимиру Стеценку, які загинули в афганській війні; пам’ятник учасникам ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи; пам’ятник на братській могилі борців за незалежність України, які загинули в 1918 р.; пам’ятник жертвам Голодомору 1932 – 1933 років в Україні; пам’ятний знак героям Небесної Сотні і нашим землякам, які загинули в зоні АТО, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України.
На території Радивилівського району діють церкви УПЦ КП, УПЦ, УГКЦ, молитовні будинки громад ЄХБ, ХВЄ, Свідків Єгови.
На території Радивилівського району народилися комерсант і меценат Мойсей Гінсбург, дипломат Микола Гірс, композитор Герман Жуковський, історики Орест Фотинський, Юрій Киричук, поет Грицько Чубай, церковний діяч Іван Федорович та ін.
У різні часи головами Радивилівської (Червоноармійської) районної ради обиралися Володимир Павлець, Борис Ворожбит, Анатолій Тимошейко, Олександр Пастух та ін. Нині районну раду очолює Володимир Кондик (з 2016 року).
Історії міста і частково – Радивилівського району присвячені книги Володимира Ящука «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014), «Володимир Варфалюк: З людьми і для людей» (2015). Радивилівському району також присвячені книги Ігоря Свєшнікова про Берестецьку битву, Надії Мельник (с.Хотин), Георгія Лотоцького (с.Пляшева).
Довідку підготував Володимир Ящук.
« Листопад 2020 | » |
грудень 2020 | ||||||
---|---|---|---|---|---|---|
пн | вт | ср | чт | пт | сб | нд |
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | |
7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 |
14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |
21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |
28 | 29 | 30 | 31 |