Історія краю

Радивилівський район існує з грудня 1939 року. До того територія нинішнього району входила до Кременецького і Дубенського повітів Волинської губернії.

Районний центр – Радивилів, перша історична згадка про нього – з 1564 року, статус міста отримав 1870 року. З Червоноармійського (така назва була закріплена 1940 року) на Радивилівський район перейменований у 1993 році.

На території району сформовані такі об’єднані територіальні громади: Радивилівська (вибори пройшли 27 березня 2016 року), Крупецька (24 квітня 2016 року), Козинська (28 серпня 2016 року).

У 1939 році край увійшов до складу Української РСР. Цьому передували Народні Збори Західної України, які відбулися у Льво­ві 26—28 жовтня. Серед депутатів цих збо­рів були й пред­­ставники Радивилівщи­ни — Феодо­сій Додь, Ганна Ток­ми­на, Іван Іва­сюк, Павло Хей­ло, Ваврін Савчук та ін­ші. Вони ра­зом з іншими прийняли дек­­­­ларації про вста­нов­лення радян­ської влади на Західній Україні і прий­няття її до складу СРСР з включенням до УРСР.

15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прий­няття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-тери­то­рі­альним поділом у грудні бу­ло утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 ра­йонних і одну міську раду (в Рівному).

Радзивилів (за часів Польщі – Радзівіллув) перей­мену­ва­ли на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпо­ряд­куван­ня. Був створений і Ко­зинський район з ра­йон­ним центром селом Ко­зин. 15 грудня пройшли вибори до місцевих рад депутатів трудящих. З 26 лютого 1940 року в Чер­воноармійську почала дія­ти міська рада. Головою райвиконкому став Завад­ський, секретарем Тимо­феєв, але вирішальний вплив на прийняття не тільки ідеологічних, а й гос­подарських рішень мав райком партії.

У лютому 1940 року в області організували 856 сільських рад. У Чер­воно­армійському і Козинському районах серед їх керів­ників були В. Ваврищук (Копані), С. Миколюк (Ко­ритне), Д. Воронко (Перенятин), В. Бречко (Пустоіванне), К. Ступак (Друж­ба), С. Коритнюк (Теслугів), Л. Нагребецький (Хотин), Й. Станіславчук (Савчуки), М. Пасєка (Курсики), К. Ханенко (Солонів), С. Бі­гун­ський (Пляшева), П. Ва­лен­тюк (Срібне), І. Гойда (Великі Жабокрики — Довгалівка)…

У Червоноармійську по­чали діяти середня школа, школа робітничої та сільської молоді з українською мовою нав­чання (до 1941 р. в Черв­о­ноармій­сь­ко­му районі було 28 шкіл, у тому числі 2 се­редні — в рай­центрі і селі Крупці), в но­ве русло спря­­­мо­ву­ва­лася художня самодіяльність, яка по­винна бу­ла славити партію, визвольну місію Червоної армії, радянську владу. У такому ж напрямі зобов'язана була роз­гортати діяльність масова бібліотека в райцентрі.

Неоднозначно сприй­мається населенням нама­гання влади орга­нізо­ву­вати колгоспи, проводити передплату «позики тре­тьої п'ятирічки», оскільки ре­альність її повернення була малоймовірною. До початку війни (червень 1941 року) з'явилися більше десяти кол­госпів. Серед активістів но­во­го режиму були колишні члени КПЗУ, молоді люди зі схо­ду України.

Уже в передвоєнні ро­ки радянська влада про­вела в Черво­ноар­мій­сь­кому і Козинському ра­йо­нах численні арешти се­ред колишніх членів на­ціоналістичних і на­ці­о­на­ль­но-патріотичних ор­га­ні­зацій, представників по­ль­ського і чеського на­се­лен­ня, яке запідозрили в не­лояльності до ста­лі­ніз­му. Їм визначили заслання і тривалі строки ув'язнення.

З перших днів німецько-радянської війни місцеве керівництво займалося мобілізацією військовозобов'язаних, ви­ве­зенням архівів углиб країни. У районі Червоноармійська гітлерівському війську протистояв 8-й ме­ханізований корпус ге­нерала Д.Рябишева. Зна­чні танкові сутички від­бувалися в трикутнику Чер­воноармійськ - Дубно - Пляшева. Але 27 - 28 червня обидва райони були окуповані фа­шис­та­ми.

Нацисти забирали в селян худобу, хліб, молоко, м'ясо. Ба­га­тьох молодих людей було виве­зено на ро­бо­ти в Німеччину, як пра­вило, на заводи війсь­кової промисловості.

У 1942 році поблизу Чер­воно­армійська (хутір Поро­ховня) і Гранівки (Гли­нянка) гітлерівці стратили близько 6 тисяч чоловік мир­ного населення, в ос­новному місцевих євреїв. Свавіллю окупантів та їх присужників переш­коджали підпільники з біль­шовицьких загонів і вояки Української пов­стан­ської армії, яка на те­ри­торії нашого краю корис­тувалася підтримкою на­селення. З огляду на ак­ти­візацію діяльності УПА нацисти палили обійстя, роз­стрілювали заручників. Наприклад, 28 серпня і 7 вересня 1943 року вони спа­лили хутір Гаї біля Крупця і чимало будівель у цьому селі, вбили 28 мирних людей, а 16 грудня підірвали церкву, ко­лишній палац і 2-по­вер­хову недобудовану школу.

Червона армія витіснила гітлерівців з Черво­ноар­мійського і Козинського районів 19 - 20 березня 1944 року. Однак фронт між Черво­ноар­мій­ськом і Бродами стояв ще близько чотирьох місяців, збільшуючи число жертв. У братських могилах на території нинішнього Ра­ди­вилівського району, увін­чаних пам'ятниками і пам'ятними знаками, по­ховано понад 2 тисячі воїнів - червоноармійців різ­них національностей.

Післявоєнний період краю позначений громадянським про­тис­то­янням. УПА про­дов­жу­ва­ла свою нерівну бо­ротьбу за не­залежність України, ко­му­ністичні органи поси­лю­вали тиск на на­се­лен­ня. Необґрунтованих реп­ресій зазнали сотні тутеш­ніх сімей: вони були ви­селені на спец­­по­се­лен­ня в гли­бину Росії і Казахстан, опи­­нилися в конц­та­борах За­­поляр'я, Дале­кого Сходу, на каторжанських шахтах і руд­ни­ках, а майно було кон­фісковане. В число «неб­лагонадійних» потрапляли навіть діти.

Разом з тим здійс­ню­валася відбудова зруй­нованого війною на­род­но­го господарства. Відновлюються або наново ор­ганізовуються колгоспи. У грудні 1948 року така сільгоспартіль була зап­ро­ваджена навіть у Чер­во­ноармійську. Найважливіші фак­ти 50-х - 80-х років - розбудова Черво­ноар­мій­сь­ка, роз­ви­ток промисловості і сіль­­ського господарства, медичного обслу­гову­вання, освіти і куль­тури.

У 1959 році Козинський район приєднали до Червоноармійського. Але 1962 року і Червоноармійський район ліквідували та приєднали його територію до Дубнівського. У 1966 році Червоноармійськ знову став райцентром, а 16 березня 1967 року за сприянням районної ради вийшов перший номер відновленої районної газети «Прапор перемоги». У 1976 р. здано в експлуатацію районний будинок культури, у 1977-му місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками. Започатковується газифікація району. Серед найбільш важливих промислових об’єктів, які були споруджені, -  фурнітурний і овочесушильно-консервний заводи, завод радіоелектронної апаратури, хлібозавод (нині ці підприємства не діють), комбікормовий завод комбінату хлібопродуктів, райсільгоспхімія, цехи швейної фабрики. У соціальний сфері відчутні зміни в життя району внесло спорудження корпусів райлікарні, дільничних лікарень і фельдшерсько-акушерських пунктів, шкіл у Червоноармійську, Козині, Крупці, Довгалівці, Ситному, Теслугові, Підзамчому, дитсадків, будинків культури і клубів, райкоопунівермагу.

1 грудня 1991 року жителі району, як і весь український народ, на референдумі підтримали Акт проголошення незалежності України. Одночасно проводилося опитування щодо повернення місту його історичної назви Радивилів та перейменування Червоноармійського району на Радивилівський. Лише3  березня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою місто Червоноармійськ перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район на Радивилівський.

За роки незалежності України в Радивилівському районі теж відбуваються зміни. У 2002 році було завершено спорудження об’їзної частини на автомагістралі Київ – Чоп, що вивільнило вулиці райцентру від великогабаритного транспорту. У 2007 році здійснено капітальний ремонт за європейськими стандартами залізничної станції Радивилів. У 2004 і 2014 роках виконано великі обсяги робіт з благоустрою центральної частини міста і асфальтування його вулиць.

На території Радивилівського району розташований Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви» (с.Пляшева).

У селі Перенятин збереглися земляні вали середньовічного укріплення. Є документальні свідчення про існування середньовічних замків у Козині, Крупці, Теслугові.

Серед пам’ятників і пам’ятних місць Радивилова – пам’ятник Тарасу Шевченку (біля будинку культури); меморіал Слави; пам’ятник герою війни Павлу Стрижаку (біля школи-ліцею); пам’ятник героям УПА і жертвам політичних репресій; меморіал біля хутора Пороховня – на місці знищення фашистами єврейського населення; пам’ятник Миколі Мужилку і Володимиру Стеценку, які загинули в афганській війні; пам’ятник учасникам ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи; пам’ятник на братській могилі борців за незалежність України, які загинули в 1918 р.; пам’ятник жертвам Голодомору 1932 – 1933 років в Україні; пам’ятний знак героям Небесної Сотні і нашим землякам, які загинули в зоні АТО, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України.

На території Радивилівського району діють церкви УПЦ КП, УПЦ, УГКЦ, молитовні будинки громад ЄХБ, ХВЄ, Свідків Єгови.

На території Радивилівського району народилися комерсант і меценат Мойсей Гінсбург, дипломат Микола Гірс, композитор Герман  Жуковський, історики Орест Фотинський, Юрій Киричук, поет Грицько Чубай, церковний діяч Іван Федорович та ін.

У різні часи головами Радивилівської (Червоноармійської) районної ради обиралися Володимир Павлець, Борис Ворожбит, Анатолій Тимошейко, Олександр Пастух та ін. Нині районну раду очолює Володимир Кондик (з 2016 року).

Історії міста і частково – Радивилівського району присвячені книги Володимира Ящука «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014), «Володимир Варфалюк: З людьми і для людей» (2015). Радивилівському району також присвячені книги Ігоря Свєшнікова про Берестецьку битву, Надії Мельник (с.Хотин), Георгія Лотоцького (с.Пляшева).

Довідку підготував Володимир Ящук.